Де купити ноти за відсутності нотних книгарень?

Взагалі-то це питання перебуває у площині культурного середовища нашої держави і є своєрідним «лакмусовим папірцем» для означення його рівня. Відсутність нотних книгарень – ознака того, що суспільство котиться споживацькою колією, а левова його частка відірвана від тієї культурно-освітньої складової, що творить інтелектуальний потенціал будь-якої спільноти людей.
І справді, чи не єдиною відомою нотною книгарнею в Україні поки що залишається львівська книгарня «Ноти», керівництву якої ще донедавна упродовж років забороняли почепити на фасаді відповідну вивіску. Такі ж міста-гіганти, як Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ не мають спеціалізованих книгарень, які б професійно обслуговували музикантів, театралів, учителів та вихованців музичних шкіл, інших подібних закладів. Та й українська видавнича спільнота, ніде правди діти, займається переважно копіюванням (або ж просто скануванням) старих нотних збірників. Уся ця сфера загнана в замкнене коло наших реалій: нема великого попиту на театр, образотворче мистецтво, класичну й сучасну професійну музику – нема й ринку обслуговування установ та колективів, які пропагують сучасну культуру в суспільстві.
На цьому фоні виплодилася когорта графоманів-аматорів (є такі й серед музикантів), бурхлива «творчість» яких спотворює й так не дуже обтяжене інтелектом обличчя української спільноти. Музичним «сурогатом», тиражованим ними, користується іще один псевдокультурний прошарок – мережа державних установ культури провінційного рівня. Саме тут плодиться славнозвісна українська шароварщина, яка походить, насамперед, від феноменально низького рівня освіти «працівників культури».
То де ж купити ноти купці ентузіастів, яка пре сізіфів камінь сучасної музичної культури, щоб не дати її вогнищу остаточно згаснути? Адже високоосвічена музична спільнота – це надзвичайно живий і чутливий організм, який постійно потребує нових ідей і нового музичного матеріалу.
За свідченнями музикантів, попит на нотну літературу все-таки є, хоча книжкові мережі (скажімо, мережа книгарень «Є») поки що відмовляються на нього реагувати. Існує не лише потреба у збірниках нових музичних творів, але й у теоретичній літературі (сольфеджіо, теорія музики, гармонія, композиція). Усе це шанувальник музики нині шукає й копіює на музичних форумах. Дуже часто молоді перспективні композитори, які не можуть «просунути» свої твори для ширшої популяризації, банально розсилають копії в надії, що їхню творчість хтось помітить.
Це жалюгідний стан справ, який не робить честі Україні й відсуває наше суспільство на маргінеси банального споживацтва. Мало хто усвідомлює, що зубожіння сфери культури по-справжньому лякає не лише інтелектуалів за межами країни, але й тих культурних людей, котрі прагнуть вкладати інвестиції в економіку. Хто захоче мати справу з країною дикунів, де суспільство «харчується» телесеріалами та блатняцьким радіошансоном?
Звичайно, відгуком у пресі чи на сайті справі не зарадиш, адже людину, чутливу до естетики й краси мистецтва, ще треба виплекати – як пагінець рідкісної рослини. Тому фраза «Не хлібом єдиним…» – це саме ті слова, які хотілося б нагадувати знову й знову, бо ми нині намагаємося вирватися не лише з колоніального рабства, але й із пліснявого підземелля совєтської псевдокультури, поставленої на службу режимові.