Уся родина в одній книзі: людські долі, які не повинні зникнути

Іноді біографії людей бувають цікавішими, ніж пригодницькі романи. У них більше простої життєвої правди. Ми часто переповідаємо ті історії один одному, а от написати про це наважуються лише одиниці.

Перед війною у наше видавництво «Терен» один за одним надійшли три рукописи книг про родинну історію.
Пригадую першу з них, її написала Валентина Лейко із Вінничини про свій рід Мельників. Те прізвище виникло не на порожньому місці – родина з дідів-прадідів мала у власності водяний млин, і вміння молоти для людей добре борошно передавали від батька до сина упродовж не одного покоління.
Пригадую, як роздивлялася надіслані авторкою файли із величезним об’ємом інформації, фото і думала: «Як же до цього взятися, як упорядкувати?» Але написаний у художньому стилі текст був настільки цікавий, що я занурилась у роботу над книжкою з головою. Якось вперше усвідомила, що про свій рід можна написати отак – у вигляді динамічної і цікавої розповіді, де люди постають не зі схеми родинного дерева зі стрілочками й датами народження та смерті, а ніби живими.

«…Посумував чоловік, пожурився, а треба шукати жінки, котра б дала раду дітям, треба одружитися. Тільки кого ж узяти, щоб згодилася піти на троє дітей і щоб не ображала їх? Перебрав Мельник подумки всіх, до кого можна було б свататись, та нічого не зміг придумати. Помічав, що сусідка Онися Ловинка не раз поглядала на нього якось лукаво, ніби на щось натякаючи, але знав, яка вона пащекувата, і завагався.
Якось після недільної служби Божої в храмі пішов Пилип на пораду до батюшки. З побожною шанобливістю ставилися селяни до мудрого та всезнаючого батюшки, довіряли йому сімейні і сердечні справи. Той уважно вислухав господаря, недовго розмірковував і сказав:
– Беріть, Пилипе, собі за жінку мою покоївку Дарку. Вона сирота, але нам як дочка, і придане дамо за нею.
На тому і порішили, що візьме вже немолодий вдівець Пилип Мельник собі за дружину дівчину Дарку.
Невисока миловидна дівчина залишилася сиротою у 12 років. Родини близької в неї не було. Добросердна матушка пригледіла дівчинку в полі під час жнив і взяла до себе на кухню. Тямуще моторне дівчатко швидко опанувало кухарські мудрощі попівської господи. Навчилася пекти, варити різні страви і приправи, яких не готували у селянських хатах. З часом кухня повністю перейшла на Дарчині руки, бо матушка була похилого віку. Отож вправними руками, добрим серцем, врівноваженим характером заслужила дівчина повагу і прихильність у чужій сім’ї…»

Вперше виникло бажання більше довідатися й про свою родину: хто вони, якими вони були в житті, на кого з них я схожа характером, чим вони займалися…
Працюючи над книжкою, усвідомлювала, що немало часу та зусиль вартувало авторці порозпитувати і позаписувати спогади членів родини, зібрати всю цю інформацію, а тоді створити із того струнку і живу історію роду.
Але воно того варте!
Нарешті світ побачила книжка. Я була задоволена і нашою спільною роботою, й отриманим досвідом. Пані Валентина, яка взяла в руки видання лише через місяць, бо мешкає зараз у Фінляндії, – також.
Не менш захопливою була робота над книжкою про жіночу лінію у родині Олександри Кучвари, викладачки Тернопільського національного медичного університету, поетеси. Вона назвала цю книжку «Сильна жінка – Українка» недарма. Читаєш розповідь і розумієш, що гідно прожити такі випробування справді могли лише сильні духом жінки.

«…Антоніна дуже хотіла навчитися писати, читати і рахувати. З таким проханням підійшла до пані вчительки, в якої була на службі, але була настільки прибита її відповіддю, що не могла прийти до тями кілька днів. Дівчина думала, що своєю працею відробить ту елементарну науку. І готова була чекати до зими, чи коли пані скаже, що матиме більше часу. А пані вчинила по-іншому. Вона заявила, що наука дорого коштує, і вона зовсім не буде їй платити рік чи два, поки Антоніна буде вчитися. Це, напевно, тому, що пані побачила швидкий розум бідної сироти, і з якихось своїх міркувань не хотіла вчити дівчину. А за одержану платню Антоніна і одягнулась, і взулася, і хустку людську собі купила. Як вона проживе без грошей? Це означало знову повернутися до тих наймів, у яких була в Ярошів. А вона тільки щойно відчула себе людиною.
– Ні, не треба мені вашої науки, – відповіла Антоніна пані учительці зі сльозами на очах, – але від платні я не відмовлюсь.
Так і лишилась розумна від природи Антоніна неписемною сиротою. Рахувати навчилася сама попри хатню роботу. Пані казала, що швидше й краще гроші рахує за неї, і ні один жид її не обдурив жодного разу.
А читати було важко навчитися самій…»

Мудра і сильна Антоніна Ліска, бабуся авторки, виховала в такому ж дусі вимогливості до себе, цілеспрямованості, працьовитості свою доньку – Стефанію Тисліцьку, яка, будучи управлінцем від Бога, розвинула звичайний радянський колгосп в одне з найбільших і найуспішніших сільгосппідприємств в Україні.
І нарешті – велике дослідження про коріння свого роду В’ячеслава Тимощука. Автор збирав по крупинках інформацію близько десяти років. «Розпитував родичів, звертався в українські та іноземні архіви, розшифровував старі документи…», – розповідає у передмові. Він «докопався» до відомостей, датованих серединою 18 століття… Результатом такої цілеспрямованої тривалої роботи стала чимала за об’ємом книжка – майже пів тисячі сторінок дослідження, яке прикрашають гарні стилізовані ілюстрації. Навіть дуже красиву стильну чорну обкладинку із червоним орнаментом і, власне, назву книжки – «Люди без облич» – автор продумав до деталей.

«…Більшість людей, про яких ідеться у цій книзі, відійшли в інші світи так давно, що їхні життєві дороги, вчинки, прагнення зникли в мороці історії. Ось цей чорний колір обгортки і є він – Морок. Рано чи пізно забудуть усіх: і великих людей, які змінювали цей світ, і звичайних, які тихо прожили своє скромне життя. Усі розчиняться у цій історичній темряві і зрівняються.
Однак про деяких людей нам хочеться дізнатися більше. Це – наші рідні, люди, з якими ми прожили життя, які виховали нас чи виховали тих, хто виховав нас. Про них хочеться пам’ятати якомога довше, зафіксувати їх у своїй пам’яті, аби до цих спогадів завжди можна було повернутися.
Але часто буває так, що згадати вдається лише кілька поколінь, максимум дідусів-бабусь чи прадідусів-прабабусь. Усі інші, старші покоління, зазвичай і є цими людьми без облич. Загублені, забуті нащадками та історією. Ніхто не пам’ятає їхніх імен. Ніхто не пам’ятає їхніх облич. У моїй родині таких багато. І ця книга написана саме про них»…

У моїй родині також таких багато – людей без облич. Я їх не знала і не бачила, але усвідомлюю, що існує тісний неперервний зв’язок. Одного разу я приїхала додому, розповіла батькам про ці три книжки, які справили на мене враження, і запропонувала записати все, що вони пам’ятають про свої родини. Виявилося, мама уже частково це зробила. Тому – далі буде…

А у вас не виникало ідеї написати про свою родину? Адже така книга може бути цікавою не лише для ваших дітей та онуків, але й для інших читачів. Якщо так, двері видавництва «Терен» завжди відкриті для гостей, адже такі видання є вагомим доповненням до життєпису нашої нації.

Оксана Криштальська

Мітки: , , , ,
Опубліковано в Блог