З покоління в покоління упродовж сімдесяти років звичайна українська родина відчуває на собі усю гірку правду життя, сповнену трагізму й радості, болю й миттєвостей щастя, любові та ненависті. В її непростий побут вриваються інтриги кохання та дні, коли доводиться робити важкий вибір на життєвих шляхах-дорогах.
Головний персонаж – напівкровний нащадок циганського роду. Незважаючи на підступну зраду батька, у своєму житті зумів знайти вірне кохання і створити міцну родину. Але шлях до істинного щастя він пізнав завдяки синові, який за покликом серця прийняв рішення захищати свою землю, взявши участь в боях на Сході України. Донбас залишив незагоєну рану в кожному представникові всіх чотирьох поколінь.
Ця книга для тих, хто вірить, що зустріч зі смертю – це ще не кінець.
Історія заснована на реальних подіях,
проте характер персонажів, деякі сцени та діалоги є художнім вимислом.
* * *
Посеред кімнати, легенько погойдуючись, звисала прибита до сволока дерев’яна люлька. Нічого в ній не видно, але він точно пам’ятав, що вчора вона тут ще не висіла. Так чого їй тут висіти, якщо в ній нікого нема? Від усвідомлення того, що там лежить його син, у Степана раптово потерпли коліна. Стояв, бідолашний, і боявся перевести подих, не міг зрушити з місця, бо не вірив власним очам. Постояв би й ще, та клубок підступив до горла, а в очах защипали сльози. Ледь перебираючи ногами, крок за кроком, Степан помалу підійшов до колиски і вперше подивився на своє дитя.
Стало видно, як від задоволення поступово розгладжується його суворе обличчя, зникають зморшки на лобі та між бровами, а на вустах з’являється ледь помітна усмішка. Він стояв і ніяк не міг відвести погляду від своєї дитини. Тепло, що полилося по грудях, розбудило в ньому батька.
Поля не спала. Вона тихенько лежала на ліжку і потай стежила за першою зустріччю батька й сина. Степан не зразу відчув, що за ним підглядають. Лише згодом повернувся – і тільки тоді їхні погляди зустрілися. Велику любов та ніжність жінка взріла в його очах. І справді, її чоловік дивився на неї геть по-іншому. Він не міг відвести очей від її грудей, що виднілися з-під тонкого полотна, не міг спокійно дихнути, адже вони його безсоромно манили. Тепер, бачачи її красу і те, як вона сяє від гордощів, що догодила, подарувавши сина, Степанові стало видно набагато більше, ніж він бачив до вчорашнього дня. Опустившись на край постелі й пильно глянувши на дружину, яка у відповідь дивилася на нього широко розплющеними очима, він поцілував її. У свій поцілунок вклав усю любов, що спалахнула в ньому з новою силою. Цілував жарко, вимогливо і водночас дуже ніжно. Потім відірвався від губ і взяв у долоні її лице. Від поцілунку Полині губи трохи розпухли, і вона стала ще красивішою. Її ніжність спокушала.
Не вірилось йому тепер: ось його щастя, і він тримає його в руках. Як же він міг так віддалитися від неї, забути про її красу? Як міг залишити в такий важкий і важливий для них обох час? Докоряв собі, що цілу ніч під розлогою вербою цілував та обіймав іншу, а його жінка в цей час народжувала йому сина. Як?! Відчуття глибокої провини та гіркота зради захлеснули його. Степан злякався і поспішив заховати безсоромні очі в обіймах безвинної дружини.
ВІДГУКИ ЧИТАЧІВ
Світлана Супрун-Яцента
20.01.2023
Обов'язково перечитаю книгу ще раз… Але пізніше, щоб знову пережити настільки гострі емоції.
Світлано, Ваша книга міняє світогляд. Неймовірно, що це Ваш дебют, як автора! Здається, що Ви народилися, щоб розповісти нам вражаючу історію своєї родини. І зробили це дуже щиро та майстерно. Дякую Вам за це.
Мені соромно, що досі я ніколи не чула про полковника Циганка… і ще про тисячі відважних і сміливих воїнів, наших ангелів-охоронців, які не пошкодували найціннішого – життя, для того, щоб усі ми мали МАЙБУТНЄ. Низький уклін Вашим батькам за те, що виховали гідного сина.
Любов Троян
01.01.2023
Дякую вам, Світлана, за гарну змістовну книгу. Прочитала на одному диханні, в багатьох епізодах зі сльозами на очах. А на завершальних сторінках книги плакала. Тільки в людей, які дійсно кохають один одного, народжуються і виростають красиві і талановиті діти. Наше життя ніби книга, яка продовжується в дітях. Дякую за прожиті емоції! Вітаю з дебютом! Вдячних читачів!
Оксана Пеник
05.09.2022
Прочитала книгу ще вчора, але досі не відпускають ні герої, ні їхні життєві ситуації. Сюжет реалістичний і дуже повчальний. Зворушена до глибини душі. Коротко розповідала книгу родичам. Світлана, дякую вам за неймовірні враження. Коли можна очікувати на ваші нові звершення?
Vika
27.09.2022
Дякую авторці за емоційну красиво написану книгу. Як щиро описане життя родини, їхні почуття і відносини! Останні розділи дуже зачепили і змусили плакати, дочитуючи книгу. Слава нашим воїнам і вічна память… Перемоги і сил нашим захисникам. Бережіть себе і дякуємо вам за все.
Успіхів автору. Щиро дякую за пережиті емоції під час читання книги. Шукатиму ваші твори ще.
Ира Прокипчук
30.08.2022
Вдячна за таку аж надто щемливу історію…..!!!
Дочитала і не можу стримати сліз ….
Вам, Світлана, щиро співчуваю втраті…
І щиро дякую за те, що знайшли сили написати книгу і подарувати такі емоції.
Дякую вашими батькам, які погодились все розповісти і поділитись власним життям!!!
Світлана Авдюхова
Мені подобається атмосфера, яку ви створюєте. Читаючи текст, я відчуваю, як починає пахнути весна, чи коли зимою їде підвода, як вона поскрипує. Відчувала змученість Полі після народження Петрика, біль і жаль Сергія, коли він думає про смерть. Ваші персонажі вийшли живими і зі своїми характерами (звичайно, ви описували, основуючись на знайомих людях, але ж не так просто передати характер в діалогах і описах). А ще неймовірно подобається те, з якою любов'ю ви зображаєте персонажів, кожного. Коли читаєш про їхні погані чи недоречні вчинки, то все одно не хочеться осуджувати, а хочеться просто споглядати. Я не відчула до жодного персонажа негативу чи відрази, хоча вони всі були у так званій сірій моралі. Зазвичай автори намагаються викликати якусь негативну емоцію, щоб показати цю недосконалість персонажів, але у вас вийшло все передати через любов. Кожного разу я відчувала, як квітне чи міцніє життя героя, а потім вщухає, зупиняється чи занепадає. В цьому відчувається справжність. Тут мені, до речі, нагадало «100 років самотності». Єдиний, мабуть, хороший персонаж на 100 відсотків – це Поля, у інших є свої нюанси, але я за це їх і полюбила. Але є один мінус – відсутність глав. Зазвичай вони мені допомагають між переключеннями різних сцен чи персонажів, але тут трошки перечитувала. Мене дійсно книга заnягнула, не тому, що там про моїх рідних, а тому що цікаво))) Я ж не жила сільським життям, а тут прям відчула цей дух свободи, неоднозначність відносин.
А описи!!! Які у вас описи!!! Я одразу навіть часто зупиняла читання, щоб переосмислити написане. Ви навіть не уявляєте, як мало авторів вміють ось так влучно підбирати фрази на кшталт воронячого крила.
З того, що глибоко запам'яталось ще – це кривенька грушка (чи яблунька), яка росла у Люби біля подвір'я. Воно наче показує, що вона і сама не помітила, що життя її виявилось кривим, неправильним, зламаним, спаплюженим, як і те тендітне деревце.
А подушка, яка була така засмальцьована, що аж промінь відбивався і блистів, ох… аж відчула, наскільки холодна і одинока була хата. Але це з того, що аж змусило здригнутись. Не знаю, чи багато мені вдалось помітити, що ви вкладали, але деякі описи мене шокуючи ранили чи навпаки викликали посмішку і приємні відчуття.
Ще один момент, який для мене був пречудовим – це мова. Спочатку сторінок 50-70 я пробиралась крізь специфічність (але це не як у Матіос, що заважає і не можеш звикнути до читання), а так, наче поринаєш у сільську атмосферу тих часів. І ось ця специфічність суперова, особливо коли з течією часу у книзі вона трансформується у більш звичну для нас. Це така деталь, яка посилює відчуття.
Правда, я одразу не зрозуміла, про які часи одразу описується, тільки з мови приблизно зрозуміла, що довоєнні, але по факту цього було досить.
Діалоги! На початку їх не вистачало, але то, здається, тому, що я зараз багато читаю книг, де в основному автори будують всю книгу на діалогах. Та через ті ж 50-70 сторінок мені їх було якраз. І вони ВСІ мені подобались. А я дуже прискіплива до діалогів)) У вас вони не були пласкими, нудними і очікуваними. Я спрагло вичитувала кожні слова кожного персонажа. Були легкі і смішні бесіди, як у Фросі з Полею про крадене зерно, про миші, які їли масло)), а були важкі і сумні. “Серцю не накажеш і геніальна відповідь на це – Ааа…” Вау.
І обкладинка – вона класна. Дуже стильна, як і назва. Хоча назва не дає зрозуміти, що за твір перед тобою, але ця інтрига мені сподобалась. Бо військова обкладинка – і назва “ТИ Є…”. Наче у любовного роману. Чесно кажучи, зачарували… Я все думала, хто цей “ТИ” виявиться. Хоч розумію, що скоріше все десь завершиться дядьком Сергієм, але іноді ось цим ТИ – була Поля, іноді Юхимія, іноді Микола… Мені сподобалось вважати цим ТИ кожен раз різного персонажа))
