Євген Сверстюк

філософ, літературний критик, поет, есеїст, культуролог і релігієзнавець, відомий вільнодумець, учасник дисидентського руху, лауреат премії ім.Тараса Шевченка.

Початок шляху

Народився 13 грудня 1928 року на Волині у селі Сільце Горохівського району, у багатодітній, але заможній селянській родині. У передвоєнні роки вчився у польській, радянській школах, згодом – у горохівській гімназії часів окупації. Після війни закінчив Львівський університет (відділ логіки та психології при філологічному факультеті). Після закінчення вузу вчителював у Почаєві та Богданівці, що на Тернопільщині. Аспірантуру закінчив при Науково-дослідному інституті психології. Працював викладачем кафедри української літератури Полтавського педінституту.

Письменник-дисидент

Після трьох років, проведених у Полтаві, Євген Сверстюк повернувся до Києва і влаштувався до редакції журналу «Вітчизна». Після написання перших літературно-критичних публікацій його ім’я почали називати поряд з іменами Івана Дзюби, Івана Світличного, Василя Симоненка, Василя Стуса, інших авторів, що творили ядро шістдесятників, які чинили опір радянському тоталітарному режимові.

Його починають систематично звільняти з посад, пов’язаних з ідеологічною сферою, аж поки молодий літературний критик не опиняється на посаді секретаря у далекому від літератури «Українському ботанічному журналі». Протягом 50-х років у різних виданнях з’являються сміливі публікації Євгена Сверстюка. Часто – під псевдонімами Андрієнко, Олександрів, В.Швидкий, В.Швид. Були навіть публікації під прізвищами Григорія Кочура та Анатолія Перепаді. У 1970 році в Парижі вийшла друком книжка есеїв Є. Сверстюка під назвою «Собор у риштованні». До збірника увійшли есеї «Котляревський сміється», «На мамине свято», «Остання сльоза», які згодом були інкриміновані слідчими як «документи, виготовлені і розповсюджені з метою підриву і ослаблення радянської влади».

Чималу тривогу викликала у радянських каральних органів викривальна стаття «З приводу процесу над Погружальським». Стаття була відгуком на пожежу в Київській центральній науковій бібліотеці, внаслідок якої згоріла велика кількість українознавчої літератури й архівних документів. 12 січня 1972 року пройшли масові арешти української інтелігенції. Є.Сверстюка ув’язнено на термін 7 років суворого режиму (відбував у зоні № 36 Пермської області) та 5 років заслання (в Багдарині Бурятської АРСР). У таборі знаходив можливість перекладати твори Шиллера, Гете, Кіплінга, Тютчева та інших авторів. Писав і власні вірші. 1979 року у Нью-Йоркському видавництві «Пролог» вийшла упорядкована Іваном Кошелівцем збірка творів Євгена Сверстюка під назвою «Вибране». Восени 1983 року повернувся у Київ і влаштувався столяром.

Новий час

Суспільна атмосфера змінилася 1988 року, і вільнодумець поринув у вир активної громадської діяльності. Один із засновників Українського культурологічного клубу. Став активним діячем руху за відродження й очищення українського православ’я, підтримував в Україні патріарха УАПЦ Мстислава. З вересня 1989 року – засновник і редактор газети «Наша віра». На запрошення Українського вільного університету в Мюнхені у 1992 році захистив докторат.

1993 року у видавництві «Пам’ятки України» вийшла друком книга «Блудні сини України». Саме за цю книгу Євгена Сверстюка удостоєно Державної премії імені Тараса Шевченка. Цього ж року обраний Президентом Українського Центру Міжнародного ПЕН-клубу. У 1996-му опублікував книгу «Шевченко і час», а трьома роками пізніше у видавництві «Наша віра» побачила світ книга вибраного «На святі надій».

Початок ХХI століття в житті Євгена Сверстюка – це активна громадянська діяльність, організація і проведення літературно-мистецьких презентацій, виступи перед громадськістю України та багатьох європейських держав. Співпрацював із радіостанцією «Свобода», яка транслювала його есеї, продовжував видання газети «Наша віра». Один із засновників громадської ініціативи «Першого грудня», учасники якої закликали до боротьби проти злочинного режиму В.Януковича. Нагороджений Орденом Свободи за видатні заслуги в утвердженні суверенітету та незалежності України.

Помер 1 грудня 2014 р. Похований на Байковому кладовищі у м. Києві.